Хтось із великих людей сказав: «Усе минає, а слово залишається… Зникають у безвісті держави, володарі, раби. На порох розсипаються будівлі, вмирають дерева, пересихають ріки, гори перетворюються на купи каміння, все стає тліном і прахом, а слово залишається. Залишається й несе крізь час голос людської душі. Це – одне з найбільших див нашого світу.» Вже століття й покоління переживає й наше найбільше диво – рідна українська мова.
9 листопада – день пам’яті преподобного Нестора - літописця. Цього ж дня відзначаємо День української писемності та мови. Українська мова – прадавня мова. В ній – звичаї народу, його національна свідомість. Мова – це колективна пам'ять народу, в ній відображена й його історія. Звідки ж бере вона початок – наша українська мова? У старшому відділі обслуговування читачів-учнів 5-9 класів міської бібліотеки для дітей зберігаються книги, які є найціннішими пам’ятками давньоруської та української писемності. Найперша, писана ще древньою старослов’янською мовою і дійшла до нас у різних перекладах і копіях. Це – літопис «Повість минулих літ». Маємо книги 1982 та 2002 року видання у переказі Віктора Близнеця. Неймовірне художнє оформлення виконав художник Георгій Якутович.
Наступна
найцінніша пам’ятка давньоруської літератури, яку має бібліотека – це «Слово
о полку Ігоревім». У фонді є фотокопія першого видання 1800 року,
видане в 1952-му.
В
перекладі професора М.К. Грунського надруковано одну із частин видання, яка
написана своєрідним правописом домонгольських часів, друга ж частина
українською у віршах подана в перекладі М.Рильського.
Останнє,
найновіше видання 2015 року маємо також у перекладі
Максима Рильського.
І,
неймовірно цінною є книга, яка писана давньоукраїнською «буквицею», що
дослідники називають «влесовицею». Назва цього епосу – «Велесова книга» 2004
року видання. Знайдений був 1919 року на Харківщині у вигляді
дощечок. Є безцінною літературною пам’яткою українського народу
дохристиянського періоду.
А
хто ж зберіг нам українську писемність та літературну мову?В українскій історії
були часи, коли українська мова потихеньку вмирала. Ще говорив народ по селах
живою, українською, але на загал лунало «нет, и быть не может…» І
вже поставало питання: бути чи не бути мові українській? «Так!» - голосно
сказав Іван Петрович Котляревський і світ побачили перші, неповні видання
«Малоросійської «Енеїди». 1798, 1808, 1809-й роки…
«Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї купу гною…» Так, переспівуючи Вергілієву «Енеїду» написав той, кого сьогодні називаємо «батьком української літературної мови». «Будеш, батьку, панувати, доки живуть люди…» - так писав Тарас Шевченко на присвяту Івану Петровичу Котляревському, автору знаменитої «Енеїди». Поема писана живою, народною українською мовою. Автор «одягнув» античних героїв в українське вбрання і змусив читача сміятися над умовно перевернутим еллінським світом. Повне видання «Енеїди» вийшло вже після смерті поета, у 1842 році. Працював І.П.Котляревський над своєю поемою майже 30 років. У читальній залі для читачів-учнів 5-9 класів міської бібліотеки для дітей є різні видання безсмертної «Енеїди». Найстаріше видане ще у 1969 році з малюнками А. Базилевича, а найновіше - 2008 року з ілюстраціями Івана Будза.
В далекому 1928 році на міжнародному конкурсі в Парижі наша мова зайняла третє місце по милозвучності поступившись лише французькій та перській. Якось мені довелося прочитати такий епізод, який стався з іноземцем-мандрівником, що приїхав до нас, в Україну. Вперше почувши українську він запитав у свого супутника: «Про що вони співають?» А той відповів: «Вони просто розмовляють, - і додав – це ж українці!» Така вона – українська мова. «Слова – це крила ластівки. Вона їх не почуває, але без них не може злетіти. Тож, маємо зробити все для того, щоб не згорнулися крила, щоб не обірвалася золота нитка, яка веде з давнини в наші дні…» (Ю.Мушкетик)
Немає коментарів:
Дописати коментар