Від серця поета - до рідного міста

У Таврійській міській бібліотеці з нагоди ювілею поета-земляка Анатолія Павловича Бахути, який народився 2 січня 1939 року, завідуюча бібліотекою Валентина Ярова запросила Тетяну Лупашко, директора літературно-меморіального музею Анатолія Бахути, на зустріч з учнями дев’ятих класів Таврійської школи № 5.

Тетяна Лупашко та Наталя Полякова, музейний доглядач, познайомили дітей з біографією поета, розповіли, як він почав писати, багато декламували його віршів.

Аудиторія виявилася добре підготовленою та знайомою з творами Анатолія Бахути, так як його творчість вивчається на уроках української літератури. Поет присвятив багато віршів саме дітям, писав для них римовані казки та байки.

З розповіді Тетяни Володимирівни та Наталі Вікторовни дев’ятикласники дізналися, що Анатолій Бахута закінчив Новокаховську школу № 2, в 1957 році працював муляром на будівництві Дніпродзержинської ГЕС. З 1959 року служив в армії – в Миколаївській області. Демобілізувався сержантом в грудні 1962 року. До 1972 року працював на Новокаховському електромашинобудівному заводі.

З дитинства захоплювався малюванням. В будинку-музеї поета в Новій Каховці зберігаються графічні портрети його батьків, дружні шаржи та автопортрети, написані поетом олівцем в 1970-1980 роках ХХ століття. Самотужки він вивчився грати на мандаліні і грав в шкільному оркестрі. Але пристрасть писати вірші перевершила все і залишилася з ним на все життя. 

Писати вірші він почав з дитинства, з 18 років регулярно друкувався в місцевій пресі. Окремі вірші та байки публікувалися в республіканських журналах «Перець», «Дніпро», «Україна, «Ранок», в газетах «Молодь України» та на радіо і обласному телебаченні.

Я хочу все, до краплі, знати,

Все бачить, чути, відчувати.

Зуміть: подати допомогу, –

І стать упоперек дороги, –

Старе зламать, нове творити:

І ненавидіти й любити,

Відчути щастя і страждання.

І муки – й радості кохання.

З 1963 року Анатолій Бахута працював спецкором обласної газети «Наддніпрянська правда». З 1974 року – кореспондентом міської газети «Нова Каховка».

Треба сказати, що на той час в Новій Каховці існувало більше 40 поетів. Вони навіть створили літературне об’єднання «Іскри». Багато з них вважали себе учнями Анатолія Бахути, хоча були з ним одного віку та мали вищу освіту, якої Анатолій Павлович так і не отримав. Свого часу він вступив до новокаховського філіалу Одеського інженерно-будівельного інституту, але кинув його. Розповідають, що причиною став розрив з коханою дівчиною, з якою Бахута збирався одружитися. Втрьох з коханою та своїм другом вони навчалися на однім курсі, дружили, разом гуляли берегом Дніпра, експромтом читали один одному вірші –рядок один, рядок інший. Але після того, як Анатолій посварився з дівчиною, вона вийшла заміж за товариша. Щоб не зустрічатися з ними, Анатолій пішов з інституту. Більше він нікого не покохав і не одружився. Поет писав, що для нього сім’я і діти – це його вірші. Коли він після роботи вертався додому, то завжди говорив – «ну, що, папір, скучив за мною?»

В океані душ моя душа

Пливе безлюдним островом печалі.

Ніхто на острів той не вируша:

Його приховують жаднючі далі.

Талант Анатолія Бахути не обмежувався лише поетичним словом, хоча поезія і була головною справою його життя. В багатій рукописній спадщині поета збереглися плани та начерки написання 10-ти наукових трактатів: про відсутність тяжіння, про магнетизм, про математичну логіку, про принципи відносності, про електрику, про методи вивчення неживої природи, про структуру неживого реального світу, про симетрію, про історію помилок сучасного природознавства, про шестимірність простору.

Одним з його планів було осмислення законів реального та абстрактного світів. В проекті «Перспективи розуму» Анатолій Бахута збирався дослідити створення мислячих машин та мислячих істот, штучного інтелекту, як кажуть сьогодні. Висував власні постулати. Скажімо, «У природі нема протиріч. У природі є тільки закономірності. Протиріччя існують лише в головах науковців». Або, «У космічних подорожах людина не може використовувати швидкість світла, як еталон. Швидкість світла таке ж відносне поняття, як і швидкість вітру, швидкість птиці, швидкість машини тощо». До того ж, Бахута займався лексикологією, давав оригінальні тлумачення відомим латинським та давньогрецьким висловам, показував зв'язок цих мов з українською, досліджував етимологію давньоукраїнських слів.

Через хвороби, тяжке життя, постійні цькування поета більшість цих проектів лишилася нереалізована. Більш-менш виписаний у кількох етюдах (із 10 задуманих) лише перший трактат – «Про відсутність тяжіння». Інші лише накреслені кількома тезами або випадковими записами.

Помер Анатолій Павлович Бахута 1-го серпня 1990 року у Новій Каховці.

Справжнє визнання прийшло до поета вже після смерті. Великі збірки його віршів увійшли в колективні збірники «Яблуневый цвет», «Передчуття» та «Красуне Вічність» . Посмертно  його нагороджено  Міжнародною літературною премією імені Олексія  Кручених (1990 р.) за рукописи поетичних книг «Сталеві бризки» та «Дань».

              Слону дали краплину яду.

                           Казали: "Вип’є – й не моргне

                           Сміялись: «Хі! Такому брату

                           не крапля – море не страшне!»

                           А слон ковтнув – і, наче з кручі

                           упав, і встати вже не зміг.

                           І не тому, що яд був злючим,

                          А лиш тому, що від своїх.

Зусиллями послідовників поета, зокрема, Анатолія Португальського, та ентузіастів, в будинку де жив Бахута, з 1992 року діє літературно-меморіальний музей. Школі №2, яку він закінчив, присвоєно його ім'я.

До ювілеїв поета в навчальних закладах та бібліотеках проводяться літературні читання, конкурси юних поетів, художників, читців, композиторів. На його вірші написані кілька пісень. За підтримки меценатів посмертно видані книги Анатолія Бахути «Дань» (2004), «Вибрані твори» (2012), «Сталеві бризки» (2014). Всі вони, як і інші збірники місцевих поетів, де опубліковані вірші Анатолія Бахути, є в бібліотеці Таврійська.

Я народився з іменем твоїм.

Люблю твої віки і дні, і ночі.

Ні перед ким цього я не таїв.

Надалі теж приховувать не хочу.

Люблю і знаю мову лиш твою,

Лише твої степи, ліси і небо.

Лише з тобою жив би я в раю

І в пекло теж пішов би лиш для тебе.

Навколо мене сотні є держав,

Де в розкошах і люди, і природа.

Та жодну з них я б матір’ю не звав,

Як і мене не звала б сином кожна.