Гурман-вечір "Посміємось досхочу"

У читальному залі центральної бібліотеки відбувся гурман-вечір «Посміємось досхочу» (до 95-річчя від дня народження Гайдая І.І., українського письменника, прозаїка-гумориста, уродженця Херсонщини)

Бібліотекар Ісакова Є.Ю. розповіла про життєвий шлях письменника, який розпочався 10 жовтня 1924 року у селі Широка Балка, що на Херсонщині, у селянській родині. Пройшов Велику Вітчизняну війну. А як воював наш земляк, свідчать бойові нагороди: ордени Червоної Зірки та Великої Вітчизняної війни першого ступеня, «За мужність», а також медаль «За взятие Вены».

У 2000 році Іван Іванович Гайдай удостоєний високої нагороди Вітчизни, почесного звання «Заслужений працівник культури України».

Іван Гайдай знаний автор 14 книжок гуморесок: «На довгій ниві», «Дідова таємниця», «Риб’яча струна», «Стережіться, дівчата», «Щука в животі», «Ласкаво просимо», «Номенклатурний вареник», «Ювелірна Томочка», «Тринадцятий казан»; повістей: «На землі батьків», «Терпка ягода», «Кум королю»; романів: «Сині ранки», «Окупація»; збірки оповідань «Хризантеми – квіти осінні» та численних публікацій у державній та обласній пресі.

Проза Івана Гайдая невелика, але багатогранна і різноманітна жанрово і тематично. З перших книжок малої прози письменника визначились головні ознаки його творчості: вміння по-своєму бачити світ та людей у ньому, наголошувати на найсуттєвішому в їхніх характерах; майстерно описати не лише окремі пори року, а й відшукати притаманні тільки тому опису слова, вирази, ознаки. Таке могла зробити лише та людина, яка закохана у чарівний світ довкілля, яка вміла порівнювати барви природи і етапи жіночої вроди.

В останні роки життя Іван Гайдай поспішав закінчити роман «Окупація», розуміючи, що за станом здоров’я може не встигнути повідати людям усе, що вважав за обов’язок сказати. І слава Богу, що завершив творчу роботу. Перед читачем постає історичне минуле. Воно виринає зі спогадів уже літньої людини. Описує ці події Іван Гайдай, звичайно, у стилістиці того часу: довоєнне життя краян, Велика Вітчизняна війна, окупація рідного міста і селища Білоозерка, де народився, мужнів і звідки пішов у широкий світ життя.

Наприкінці заходу бібліотекар підвела підсумок, що Іван Іванович Гайдай до останнього дня свого життя був одержимий долею у своєму обов’язку служити людям, а його творчий доробок – то частка духовного набутку всього нашого народу і має ще довго служити йому.

Присутні гості (члени клубу «У колі друзів») з задоволенням читали гуморески автора.

Гумореска "Урок мови"

Тато – редактор газети – Микола Якович,

мати – Ніна Павлівна,

їхній синок Андрійко

За обідом у сім'ї редактора газети Миколи Яковича Завірюхи синок-шестикласник Андрійко по своїй дитячій простоті розповідав татусеві:

– Прошвирнулися сьогодні ми з Павлом у парк, збацали рок, дерболизнули по стакану з сиропом і так хавать захотілося.

Микола Якович зробив таке обличчя, ніби йому син для розваги підклав їжака на стілець.

– Де...де ти таких слів набрався? Хто тобі, бовдуре, отак язика викрутив? Що це за мова?

Синок втягнув голову в плечі, шморгнув носом і кинув благальний погляд на матір.

– А ти куди дивишся? – повернувся у бік дружини Микола Якович. Чи бачиш, хто біля тебе росте, кого ти виховуєш?

Ніна Павлівна мужньо перенесла критику, а потім:

– Сам винен. У людей чоловіки, як чоловіки, а ти за газетою і сина забув... Вулиця його зовсім з пуття збиває, а тобі до цього байдуже!..

Микола Якович визнав критику справедливою, гарненько подумав, взявши себе в руку, і переключився на сина:

– Гарна, соковита, милозвучна наша мова. Нею говорили і писали Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський. Та навіть Маяковський казав, що українська мова величава і проста. А ти по якому верзеш?! Я ж таки редактор, мовознавець, якоюсь мірою. І ось маєш, рідна дитина росте з дубовим язиком. Що скажуть люди?

Передихнув і лагідніше:

– Вчися, вчися, синку, людської мови не на вулиці, читай побільше, бережи батьківську честь.

Після того Микола Якович знову поринув у роботу на кілька тижнів. Та якось суботнього вечора, повернувшись додому в доброму настрої, згадав про сина:

– Ну, як твої справи, шилохвіст?

– На високому рівні, тату!

– Хм... Ти вже вечеряв?

– З великим піднесенням, тату!

Батько підозріло подивився на Андрійка і обережно запитав:

– А що ти приніс у щоденнику?

– Дотримуючись даного мамі слова і здійснюючи свій піонерський обов’язок, заробив п’ятірку з співів.

–А вчора?

– Незважаючи на великі труднощі, несприятливі умови, які склалися на уроці в зв'язку з тим, що вчитель забрав усі підручники, написав диктант на три з мінусом.

– Ну, а далі що?

Втрачаючи терпіння, гримнув Микола Якович.

– Але я на цьому не заспокоюсь, тато, і беру збов'язання написати наступний диктант на три з плюсом.

– Ну, а далі що?

–Але я на цьому не заспокоюсь, тату, і беру зобов'язання на наступний диктант написати ще з більшим натхненням, на рівні якого вимагає вчитель і мій піонерський обов'язок.

–Ти ще довго отак будеш говорити зі мною?

–Татку, – щиросердно відповів син, – підрахувавши свої можливості, я вирішив постійно шукати невикористані резерви, щоб говорити і писати тільки так.

Татко вхопився за голову, повалився в крісло. У кімнату вбігла матуся.

– Що трапилося?

– Віддаючи всі сили на виконання дорученої справи і прагнучи зробити газету як найчитабельнішою, тато, напевно, надзвичайно втомився, а тому необхідно надати йому термінову допомогу, – випалив Андрійко.

– Геть, геть з моїх очей, бо язика вирву тобі, негіднику! Де ти знову нахапався таких слів?

– Вик...ви...конуючи твої вказівки...читав у газеті...