Ми пам΄ятаємо тебе, Поете !...

АНАТОЛІЙ ПАВЛОВИЧ БАХУТА

 ( 1939 – 1990 р.р. )

 

     Душа кожного поета – передусім, у його віршах. Поезія нашого земляка – поета Анатолія Бахути стала його долею, увійшла в його плоть і кров, змусила заговорити поета голосом вразливої і ніжної душі.                                                                                Народився Анатолій Павлович Бахута 2 січня 1939 року в Києві, у родині працівників річкового флоту.

    У 1953 році батьки переїздять в Нову Каховку. З 7-го класу А. Бахута вже навчався у середній школі №2, яка сьогодні носить його ім΄я.

     Анатолія Бахуту згадують як людину дуже вимогливу до себе і до інших. «Він був справжнім лицарем поезії. Не терпів сірості, трафаретності, говорив правду у вічі людині». Так про нього згадувала наша місцева поетеса Вікторія Смолій, яка, на жаль також пішла із життя.

      Гордий, чесний, безкомпромісний... Можна тільки жалкувати, що сьогодні немає цієї чудової людини серед нас. Крім великого таланту він мав щире серце і добру душу, тонко сприймав пульс життя.

      Творча спадщина поета досить багата ( понад три тисячі творів ) і різножанрова (вірші, поеми, гуморески та байки, нариси і афоризми). Здається, немає таких проблем або тем, які б не тривожили поета Бахуту. Це і ліричні філософські роздуми про людину, світ, Всесвіт, роль поезії і мистецтва, про мудреця і натовп; взаємовідносини в родинах людей, доля поета, і, звісно ж, любов до своєї маленької батьківщини, народу, любов до України. Його твори часом не прості за змістом, як саме життя, з якого він черпав теми.

      Анатолій Павлович Бахута - Великий поет України! Читаючи його вірші створюється враження, що він і зараз з нами, бо його твори і пам΄ять про нього живуть у наших серцях.

Нова  Каховка

Земля ця зовсім не безмежна.

Вона конкретна, як думки.

І я ходжу тут обережно:

У ній лежать мої батьки.

 

Краям не цим – уклін поваги:

І там чиїсь батьки – лежать.

Як і мої – такі ж трудяги.

Але та даль – мені чужа.

 

У мене серце не безкрає,

І скільки вшир я не росту,

Воно лише отут ридає

І усміхається – лиш тут.

 

Подивись навкруги –

На Дніпра береги,

На полів безконечні простори.

Ти не бачив чудес? –

Подивися на ГЕС,

На величне Каховськеє море!

 

Подивись і згадай,

Як змінився наш край…

Тут рябіли одні кучугури.

І піски вдаль неслись…

Та було це колись.

І часи ті назавжди минули.

 

А тепер тут живе

Місто юне, нове,

Вздовж стрункі

Простяглися квартали.

А в сипучих пісках

І по спраглих степах –

Пролягли життєдайні канали

 

                  

У НАС У КАХОВЦІ

 

У нас у Каховці – не те, що у вас!

У нас і вода – то не гірша від квас.

У нас і вино є. І що за вино!

Ви може якесь і пили – не воно!

У нас таки й справді багацько чудес:

У нас і Дніпро є, і море, і ГЕС.

Куди вже вам, бідним, до нас? Ну куди?

У нас і поля, як поля, і сади.

А вулиці, парки? Об’їдьте весь світ —

Ви стільки не знайдете зелені, квіт.

Е, що говорити, як це ж не секрет:

В нас кожен закоханий хлопець – поет.

А що за дівчата! Аж серце трясе:

Як тільки сімнадцять – богиня і все!

А взяти дітей! Ну малята ж – і то

Якщо не Гагарін – так, значить, Тітов.

У нас і земля – то не та, що у вас,

І небо в нас вище. У тисячу раз!

Та й сонце у нашому небі не те:

У вас воно срібне, а в нас – золоте!

До нас - то і день прилітає, як день:

Не так, як у Вас, а на крилах пісень.

У нас коли ніч – то така уже ніч,

Що вам не видать за всі двадцять сторіч.

Ні, краще мовчіть там собі до пори,

Бо ще ж як скажу, які в нас вечори!..

А чули хоч раз ви на вуха свої,

Які чудеса в нас творять солов’ї?

Як наш соловейко співати почав,

То ваш соловей перед ним би мовчав!

У вас проти нашого все не гаразд:

От зорі у вас не такі ж, як у нас!

В нас повен Дніпро їх – підходь і збирай.

Коротше, у нас не Каховка, а рай!

 

 

Патріотична сповідь

 

Я народився з іменем твоїм.

Люблю твої віки і дні, і ночі.

Ні перед ким цього я не таїв.

Надалі теж приховувать не хочу.

 

Люблю і знаю мову лиш твою,

Лише твої степи, ліси і небо.

Лише з тобою жив би я в раю

І в пекло теж пішов би лиш для тебе.

 

Навколо мене сотні є держав,

Де в розкошах і люди, і природа.

Та жодну з них я б матір’ю не звав,

Як і мене не звала б сином кожна.

 

Ніде мені не наздогнать мету,

Ніде такого не зростити хліба.

Я можу бути щедрим тільки тут.

І тільки тут землянам я потрібен.

 

Колись мене за отакі слова

Садили в тюрми, гнали у сибіри,

І не одна бездумна голова

Дивилася на мене лютим звіром.

 

А на любов мою злі язики

З верхіть коронних і сліпого низу

Чіпляли бузувірські ярлики

Розкольництва і націоналізму.

 

Не дивно, що від розпачу я блід,

Адже тупими куцими умами

Любить мене примушували світ,

З якого ти викреслювалась, мамо.

 

Такого світу я не полюблю.

Лише зненавидіти справді можу.

Все, що принижує любов мою,

Я об’являю диким і ворожим.

 

Бо хай світи ідеями кишать,

Бо хай планета стала б золотою –

Без України вигорить душа.

Без України буду сиротою.